|
Версия для печати
..дії ( помаранчевих-Ред.) мало чим відрізнялися від більшовицьких погромів у Пітері або спроб тотальної боротьби з "неугодними" "помаранчевій" владі на самому початку 2005 року.
Про минулі вибори сказано вже чимало. Незаперечним фактом є впевнена перемога Партії регіонів. В її основі — вірність принципам, сформульованим ще в 2004 році кандидатом на посаду президента Віктором Януковичем, а також провальні результати майданної команди. Фактом є і продовжувана підтримка в Західній Україні ідей помаранчевої революції. Справдився прогноз про явне змішання політичної прихильності людей у центральних областях.
Звідси висновок — минула виборча кампанія підтвердила існування помітних протиріч не тільки в самій політеліті, а й в електоральних настроях різних регіонів. Нині вони проходять за такими лініями. Перша: визнання російської мови другою державною. Друга: прискорена інтеграція в європейські та євроатлантичні структури (НАТО) або відновлення рівноправних і взаємовигідних відносин із Російською Федерацією, активізація переговорного процесу зі створення Єдиного економічного простору. Третя: унітаризм або федералізація України.
Наші політичні опоненти одразу ж в ультимативній формі викреслили Партію регіонів із суб`єктів переговорного процесу про створення коаліції в майбутній Верховній Раді. Причина — категоричні відмінності в принципових питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Організатори помаранчевої революції заявили про намір створити власну коаліцію, що базується виключно на своїх програмних принципах. Не будемо зараз аналізувати внутрішні аспекти "взаємодії" різних груп "революціонерів", їхні очевидну особисту неприязнь і недовіру одне до одного, опускатися до з`ясування, хто ж із них виявився більше замішаний у корупції, чиї майданні промови є більш брехливими. Нехай розбираються самі. Спробуймо проаналізувати об`єктивні причини відмінностей у підходах мільйонів громадян України до ідей облаштування своєї незалежної держави.
Протягом багатьох десятиріч історична наука України обслуговувала та продовжує, на жаль, обслуговувати інтереси влади. Пригадаймо, як нас вчили в школі та вищому навчальному закладі: хороші українські більшовики, проголосивши Харків столицею Радянської України, розгорнули боротьбу за об`єднання споконвічних земель, проти білогвардійщини, націоналізму та різношерстої іноземної окупації. У результаті вони й перемогли. Перемогла, як ми добре пам`ятаємо, комуністична ідеологія, що висвітлювала історичні факти виключно у вигідному для неї світлі. Усе, що опинялося поза межами цих лекал, замовчувалося або перебріхувалося. І ось — свобода, незалежність, перегляд догм, спроба відновити справедливість і факти. І — знову перекоси, вже на догоду новим політичним тенденціям розвитку суспільства. Особливо це помітне в публікаціях тих, хто зараховує себе до національно свідомих сил. У деяких із них вимальовуються інші, діаметрально протилежні ідеологеми, що нав`язливо тиражуються деякими засобами масової інформації.
У свідомість людей намагаються втовкмачити, що російська мова на Сході нав`язана мало не окупантами, що інший, відмінний від Галичини, устрій життя — непритаманний українському народу, привнесений ззовні, що справжні герої боротьби за незалежність жили та боролися виключно в Західній Україні, та, можливо, зрідка в Києві. А слобожани — обмежені, русифіковані, загалом неповноцінні українці. Тенденція ця вельми небезпечна, адже перекручування історії вже на інший лад не може об`єднати народ. Не може це й пояснити багатьох суперечливих особливостей розвитку України в минулому та сьогоденні, а отже — намалювати реальну перспективу на майбутнє. Новими "історичними" ідеологемами максимально користується "помаранчева" влада, розраховуючи, що придушенням самобутності східних українців, знищенням їхньої рідної мови, нав`язуванням нехарактерного устрою побуту зміцнить своє панування на всій території країни.
Результат Партії регіонів на минулих виборах ще раз переконливо довів: подібні плани не просто фантастичні й утопічні, а й небезпечні, адже можуть укотре призвести до створення штучних протиріч між регіонами, загострення міжнаціональних, міжконфесійних відносин у суспільстві. У результаті — атмосфера загальної недовіри та втрата орієнтирів суспільством, а владою хоч будь-якої довіри з боку громадян.
Розмірковуючи про можливості будь-яких політичних коаліцій у сучасній поствиборній Україні, необхідно, на мою думку, пригадати про деякі незаперечні історичні факти, проаналізувати їх у світлі сьогоднішніх подій. Причому не для того, щоб роз`ятрити старі рани, а виключно з метою не допустити минулих помилок, не наступити на одні і ті самі граблі.
Отже, з встановленням Радянської влади в Харкові у 1917 році все більш-менш ясно. Здавалося б, ясно і з Днем соборності України, який у нашого народу намагалися відібрати протягом багатьох десятиріч. Тепер на державному рівні відзначають день 22 січня 1919 року, коли в Києві був проголошений Акт об`єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Уже навіть школярі добре обізнані, що в січні 1918-го в межах центральної України була створена УНР, а на територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, в той же час проголошена ЗУНР. Тільки от державність тоді проіснувала зовсім недовго, а Україна виявилася розколотою, частини її території ввійшли до складу різних країн. І якщо радянська історіографія намагалася замовчувати акт об`єднання, акцентуючи увагу лише на прагненні "пролетаріату та селянства до побудови інтернаціонального радянського суспільства", то багато нинішніх апологетів "особливого шляху" України відверто прикрашають реальні досягнення УНР і ЗУНР, намагаються пояснити крах державності вже у 1920 році виключно чинниками зовнішнього впливу — польськими та радянськими. Усе це і примушує нагадати про деякі історичні події та персонажів, що тоді творили реальну політику на нашій землі.
УНР, проголошену після жовтневого перевороту в Петербурзі, її творці розглядали спершу лише як автономну частину федеративної Росії, і лише з середини січня 1918 року як суверенну демократичну республіку. Щоправда, про суверенітет можна було говорити з великою натяжкою, адже навіть Київ на той момент був окупований німцями. Восени того ж року вибухнуло повстання проти гетьмана Скоропадського, режим якого тримався на німецьких й австро-угорських багнетах. Для його керівництва було створена Директорія, що звалася "тимчасовим народним урядом УНР". До неї ввійшли, зокрема, і В. Винниченко (голова), і С. Петлюра. Багато хто зараз хоче забути, що вже на першій державній нараді Директорії у Вінниці виникли непоборні протиріччя між цими двома політиками, та й сам уряд розколовся на прихильників парламентської та радянської систем побудови влади. Рідко згадують і те, що вже 19 січня 1919 року Директорія в Києві видала постанову про проведення тотальної чистки управлінського апарату, звільненими з роботи виявилися тисячі досвідчених, але "нелояльних" фахівців, а представники "класу експлуататорів" були поставлені поза законом. І ці дії мало чим відрізнялися від більшовицьких погромів у Пітері або спроб тотальної боротьби з "неугодними" "помаранчевій" владі на самому початку 2005 року.
Свого часу один із лідерів УНР В. Чеховський був змушений констатувати: "Власне мого кабінету не існувало, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоральний. У міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на абсолютно іншій позиції, ніж я". Директорія цілком повірила в допомогу та підтримку іноземних держав, насамперед Антанти. А та поставилася до УНР із підозрою, розглядаючи Україну лише як південну частину Росії, й одразу почала висадку свого десанту в Одесі. Французький генерал д`Ансельм зажадав від українських військ негайно звільнити весь одеський регіон. У свою чергу Наркомат закордонних справ РРФСР повідомив, що у зв`язку з анулюванням Брестського мирного договору Росія не визнає Україну суверенною державою. А рівно через місяць, коли частини Червоної армії, підтримувані найбіднішими верствами населення України, були вже під Києвом, Директорія скликала так званий Трудовий Конгрес, що прийняв спеціальний "Універсал". У ньому йшлося... про розподіл владних портфелів. Читання цього документа породжує незаперечний висновок: політики зчепилися між собою в боротьбі за владу, що танула на очах. Про долю народу, держави вони піклувалися мимохідь. Як розвивалися події далі, добре відомо: Директорія кочувала в ешелонах від станції до станції, народ запустив глузливе формулювання: "У вагоні — Директорія, під вагоном — територія". А ті, на кого так сподівалися, політики Антанти, виступили з ультимативною заявою. Мовляв, підтримають цю владу за певних умов. Зокрема необхідно відмовитися від проголошеного в Києві нейтралітету, віддати під контроль Франції всі залізниці та більшість шахт України, рекрутувати 300 тисяч осіб для боротьби з Червоною Армією, що виступає на боці Антанти. Та ще й вигнати з керівництва тих, хто ніяк не може поділити між собою віртуальну українську владу — С. Петлюру, В. Винниченка, В. Чеховського. І що ж наші політики? Вони прийняли спеціальну декларацію, в якій... висловили глибоку вдячність французькому командуванню за те, що "благородна Франція разом з іншими державами Антанти та Об`єднаними державами Північної Америки готова підтримати нас і спільно розпочати рішучу боротьбу з більшовиками". Декларація також містила заклик до "союзників" допомогти українцям у побудові державності. Відповів на це все той же генерал д`Ансельм: Антанта незалежності України не визнає.
Буквально одна ремарка: намагаючись будь-якою ціною добитися прихильності Заходу, іноземних окупаційних військ, хіба не знали лідери Директорії, що в більшовицьких частинах служать ті ж українці? Хіба не розуміли, що, провокуючи на конфронтацію іноземців, фактично своїми руками роздувають полум`я вже вируючої братовбивчої війни? Невже не знали, що на той момент суспільство розкололося, і навіть бойовий авангард УНР, січові стрільці, у своїй декларації заявили про те, що "енергійно підтримуватимуть на місцях радянську владу, що наводить порядок".
Повірте, я жодним чином не хочу применшити історичної ролі членів Директорії або "облагородити" червоних комісарів. Але і ті, й інші були у масі своїй українцями, а підтримка майже неминучої більшовицької диктатури з боку безлічі людей не в останню чергу пояснювалася колапсом економіки, розгулом кумівства та корупції, повною втратою керованості політичними та соціальними процесами з боку діячів Директорії (у вас ніяких аналогій це не викликає?).
Товариш міністра продовольчих справ Директорії М. Тимофєєв писав: "Реальної роботи не проводилося практично ніякої. Ми жили чутками та плітками, які... створювали нетерпиму атмосферу взаємної недовіри та дрібного інтриганства, цей маразм тривав до самої евакуації". Один з активних політиків того часу отаман Оскілко навіть вирішив здійснити державний переворот, арештував членів Ради народних міністрів Директорії і хотів покінчити з Петлюрою. Але не розрахував сили, за що поплатився життям. Як і інший отаман, Болбочан, який також намагався організувати палацовий переворот. (І знову виникають певні аналогії.)
Не менш драматично складалися в політиків УНР взаємовідносини з лідерами ЗУНР. Знову звернімося до цитати І. Мазепи, одного з численних керівників уряду Директорії:
"До формального розриву між галицьким і наддніпрянським урядами справа не дійшла, але фактично вони рухалися своїми відособленими шляхами. Щоправда, галицький уряд не перешкоджав особливо нашому уряду в підготовці нового наступу на більшовиків. Але навколо поширювалася пропаганда проти нашого уряду та Петлюри. Під впливом цієї пропаганди перебували відповідальні представники галицького уряду. Як, наприклад, президент Української національної ради Є. Петрушевич".
А що ж ЗУНР? Її лідери то підтримували війну західних українців проти поляків й окатоличування, то намагалимся за спинами свого народу домовлятися, хто з Берліном, хто з Варшавою, а хто й із Москвою. Водночас Петлюра, остаточно порвавши з лідером ЗУНР Петрушевичем, який офіційно оголосив, до речі, себе одноосібним диктатором, підписав пораженський договір із польським урядом, згідно з яким були відторгнуті та приєднані до Речі Постолитої Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та Волинь. "Злука" закінчилася тотальною зрадою з боку політиків українського народу, значна частина якого опинилася в кабалі іноземців.
Нагадувати ці трагічні сторінки історії періодично необхідно. Адже і тепер, замість того, щоб спільно з усім суспільством визначати шляхи розвитку держави, багато політиків "помаранчевого" табору прагнуть лише володарювати, здобувати блага для себе та своїх ближніх. І при цьому абсолютно ігнорувати як об`єктивні особливості розвитку різних регіонів країни, так і прагнення громадян. Україна різна. Спроби перефарбувати її в помаранчевий колір, володарювати поодинці, відмовити в праві на представництво мільйонам людей нічого хорошого не принесли. "Помаранчеві" спробували довести всьому світу, що мільйони голосів, відданих за Януковича, — фантом, "фальсифікації". До чого це призвело — видно неозброєним оком. На цих парламентських виборах схід і південь України наочно продемонстрували свої симпатії, віддавши голоси за Партію регіонів. У якійсь мірі це й оцінка діяльності нинішньої української влади в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах.
Схоже, деякі "патріоти", які на словах переймаються благом народу, зовсім не знають історії своєї країни, не хочуть враховувати її специфіку, розмаїття культурне, мовне, етнічне.
Україна має шанс.
Не втратити б його і цього разу.
|
