|
Версия для печати
Ви знаєте, коли у грудні почали з'являтися матеріали про те, що Різак з сім'єю втік за кордон з мішками доларів, я навмисне щодня мила почергово вікна в квартирі, аби сусіди бачили мене, аби знали, що ми нікуди не тікали і не збираємося цього робити.
З Іваном Різаком як журналіст я спілкувалася багато.
І щоразу зазначала, що коли питання торкалися його сім'ї, Іван Михайлович був дуже обережним зі словами. Здавалося, що він оберігає свою родину від зовнішнього впливу і робить усе можливе, щоб сімейні відносини були недосяжними широкому загалу. Побувавши вдома у І. Різака та поспілкувавшись із його дружиною Галиною, я збагнула, що все це недарма. Там справді міцний тил, душевний спокій і справжня відданість. Я намагалася не торкатися болючих ран Галини, але вона сама — мужньо і виважено — говорила про те, як важко переживає нинішній період, як бере себе в руки, щоб достойно вийти із ситуації, бо попереду ще довге життя з його нелегкими випробуваннями.
— Пані Галино, чи виникало у вас хоч раз бажання відмовити чоловіка від громадської та політичної діяльності? Все ж таки наукова робота набагато спокійніша.
— Ніколи. Якщо чесно, навіть не думала про це. Хоча червоний диплом університету й успішне навчання в аспірантурі мали б до цього спонукати. Те, що в Іванові живе щонайперше здібний організатор і вмілий керівник, було зрозуміло вже в школі. Він не тільки відмінно вчився, але й встигав брати участь у всіляких змаганнях і конкурсах, очолювати загони, ради і таке ін. Іванова мама розповідала, що вчитель музики в класі п'ятому сказав Іванові, щоб той обов'язково ходив на шкільний хор. Не тому, що хлопець мав добрий голос, а тому, що, як зізнавався сам вчитель, якщо на заняття прийде Іван Різак, то майже стовідсоткову присутність усіх інших учасників буде забезпечено.
До речі, Йвана довго не приймали в комсомол, бо не могли знайти йому заміну як голові піонерської дружини школи. То ж з галстуком йому довелося ходити до восьмого класу. Та й у професійно-технічному училищі він завжди був серед перших.
— Чому ПТУ, а не вищий навчальний заклад? Іван Михайлович закінчив же школу на «відмінно».
— А це від батьків Івана Михайловича. Сім'ю Різаків у селі поважають з діда-прадіда. Це дуже працьовиті люди. Коли Іван закінчив школу, батько сказав йому мудрі напутні слова: «Спочатку, сину, здобудь робітничу професію, а потім можна й іншими науками зайнятися». На жаль, батька немає вже серед живих, але його переконання, що людина повинна будувати свою долю, поважаючи важку працю і віддано працюючи, вкарбувалися у свідомість Івана. У такому ж дусі чоловік виховує і нашого сина Олексія...
— Тобто «зоряного» відчуття приналежності до «обраних і особливих» у вашого сина немає?
— Ніколи й не було. Батько дуже вимогливий до Альоші, хоча як і будь-який люблячий тато, десь не «помітить» дрібної провини. Виховання базується на одному правилі, дотримуватися якого батько вчить у будь-якій ситуації і за будь-яких обставин, це — «у житті ти повинен всього добиватися сам». Спостерігаючи за поведінкою сина (а йому вже 16), я можу впевнено говорити, що він слідує цьому правилу і, вірю, ніколи йому не зрадить. Найбільше у відносинах чоловіка і сина мене радує те, що вони розуміють одне одного: батько тонко відчуває психологічний настрій сина, а Олексій вміє, коли треба, морально підтримати тата.
— До речі про підтримку. 15-годинний робочий день не може не вплинути на психологічний стан людини. Ви відчуваєте, коли Іван Михайлович приходить з роботи не просто стомленим, а ще й знервованим?
— Уже за стуком у двері я можу визначити настрій чоловіка. Ось ви сказали «стомлений і знервований», а я можу згадати хіба що кілька таких випадків. У такі хвилини я намагаюся зробити все, аби Іван у спокійній і затишній обстановці побув сам. Це йому просто необхідно. Зазвичай же чоловік приходить додому з посмішкою. Він завжди уміє сказати ті слова, які ми з сином хочемо почути. Його дотепні жарти та добрі підколи піднімають настрій. І взагалі ми так мало часу проводимо разом, що цінуємо кожну хвилину. Ви знаєте, за 18 років подружнього життями тільки один раз відпочивали сім'єю на морі. Та й то у Івана Михайловича був реабілітаційний період після лікування.
— А яким Іван Михайлович був, коли ви тільки познайомилися? Кажуть, що фізики не надто романтичні.
— О, ви не знаєте фізиків! Більш романтичну і ліричну натуру я навряд чи зустрічала в своєму житті. Ми познайомилися з Іваном на другому курсі: я вчилася на хімічному факультеті, а він після служби в армії продовжив навчання на фізичному. Наше перше побачення відбулося 9 травня. До гуртожитку я повернулася з великим букетом квітів, що викликало чималу заздрість у жіночої його половини. З того дня дівчатам довелося звикнути до того, що кожного разу я повертаюся з побачення з квітами. Ми побралися вже через чотири місяці.
Якось зустріла свою однокурсницю. Ми не бачилися багато років, і вона чесно зізналася, що якийсь час аж надто прислухалася до всіляких пліток про Івана, яких, на жаль, вистачало. Але, зустрівши якось його випадково та побачивши на обличчі знайому посмішку, відкинула геть усі сумніви щодо мого чоловіка. «Він такий же, як і був. Це просто людська заздрість», — сказала вона мені.
— Вас супроводжувало відчуття, що вам заздрять?
— Раніше я про це не задумувалася. А зараз, аналізуючи все, що з нами відбувалося, починаю мимоволі думати, що проблеми, які випадали на нашу долю, здебільшого викликані заздрістю. На жаль, від неї найбільше не застраховані люди, котрі всього у своєму житті добиваються самі. Ми не мали вигідних знайомств, нас не «просували» по життю батьки, ми ні в кого не просили «теплого» місця і нікому не давали хабарів. Все, чим ми володіємо, здобуто щоденною працею, і ніхто, ніколи не зможе довести зворотного.
— Якщо не секрет, у вашому спільному житті було багато проблем?
— Чимало. Як і в кожній сім'ї. Думаю, що якби не сильні почуття відповідальності, поваги і врешті-решт любові одне до одного, то ми мали тисячі підстав розірвати шлюб. Але я щаслива, що між нами є щось сильніше за гроші, за квартири, за машини, через брак яких розпадається багато сімей. Ми гідно пережили період становлення сім'ї, хоча, зізнаюся, було дуже важко вчитися і виховувати сина. Ми не опустили руки, коли років дев'ять тому Іван тяжко захворів, а мене безпідставно звільнили з роботи. Ми боролися п'ять років тому, коли чоловіка звільнили з посади заступника голови облдержадміністрації тільки за те, що він об'єднаний соціал-демократ. Ми боротимемося і тепер. Помиляється той, хто думає, що Різаки впали у відчай і здалися... Ми вистоїмо і цей період. Навіть не сумнівайтеся...
— Мушу сказати, що я захоплювалася вашою поведінкою на засіданні суду 2 серпня. Невідомо звідки, але у вас вистачало сил не тільки самій триматися, але й підтримувати всіх інших. Альоша також виглядав дуже мужньо... Ви були готові до такого розвитку подій?
— Хіба можна бути до такого готовим? Я неодноразово «прокручувала», як-то кажуть, наше життя, намагаючись знайти бодай одну причину, через яку могла б сказати, що ми заслужили цього. Я не можу збагнути, у чому наш гріх, у чому гріх Івана. Складається враження, що Закарпаттю не потрібні люди, котрі по-справжньому щиро вболівають за нього і за його жителів. Утім, час все розставить на свої місця... А щодо сил, то, зізнаюся, вони відкрилися в мені не одразу... Я вдячна братам Івана Михайловича, сестрі, всім нашим друзям, котрі підтримали нас. Особлива подяка Віктору Володимировичу Медведчуку і Леоніду Макаровичу Кравчуку, Нестору Івановичу Шуфричу за теплі слова і щиру підтримку, всім депутатам фракції СДПУ(О) та однопартійцям Івана Михайловича.
— Судячи з усього, ви, як і личить справжній жінці, не показуєте свої слабкості чоловікові. А як щодо проблем на роботі: і вашій, і Івана Михайловича? Ви обговорюєте їх?
— Майже ніколи. Хоча Іван Михайлович постійно цікавиться, як у мене справи на роботі. Про його ж успішні проекти я дізнавалася з засобів масової інформації, а щодо проблем, то про них не говорили навмисне. Я не хотіла, щоб чоловік повертався до болючих питань, оскільки знаю його натуру: він знову і знову переживатиме, хвилюватиметься, а від цього я хоча б вдома намагалася його відгородити.
— Це пов'язано із здоров'ям Івана Михайловича?
— І з ним також. Сьогодні багато говорять про його хвороби. Боляче було чути від лікарів, котрі ще дев'ять років тому констатували у Івана важкі хвороби, що він нині абсолютно здоровий і може перебувати у в'язниці. Але про це мені хочеться найменше говорити: Іван Михайлович завжди намагався не виносити на публіку стан свого здоров'я. Це наша родинна проблема, і ми з нею боротимемося...
— Даруйте. Зізнаюся, дещо здивована вашим помешканням. У тому значенні, що реальність не така вже й шикарна, як писала одна з закарпатських газет...
— Маєте можливість пересвідчитися, що ми живемо не в особняку і навіть не в шикарній квартирі. Помешкання у 29-квартирному будинку в досить шумному мікрорайоні Ужгорода дісталося нам майже два роки тому. Це була радісна подія, враховуючи, що майже десять років ми жили в різних гуртожитках. Зараз я дізнаюся з деяких газет, що ми живемо у двоповерховому будинку, маємо позолочені умивальники, а мало чи не весь ліс Закарпаття — у наших дверях та паркеті. Як бачите, двері в квартирі навіть не дерев'яні й паркету ми не маємо...
Що ж до газетних публікацій, то... (довга пауза). Я не можу збагнути, що змушує журналістів виливати на нашу родину стільки бруду? Адже мусить бути якесь пояснення відвертій брехні й наклепам. Ви знаєте, коли у грудні почали з'являтися матеріали про те, що Різак з сім'єю втік за кордон з мішками доларів, я навмисне щодня мила почергово вікна в квартирі, аби сусіди бачили мене, аби знали, що ми нікуди не тікали і не збираємося цього робити.
Ми житимемо в Закарпатті ще довго. І як годиться справжньому чоловікові, Іван Михайлович, посадивши чимало дерев у своєму житті, виховуючи сина, обов'язково ще побудує дім. Наш дім.
|
