|
Версия для печати
Найхарактернішою особливістю нинішнього етапу розвитку України є бажання нової влади обмежити демократію, нейтралізувати опозицію, яка формується і набирає сил, вийти за межі закону заради досягнення своїх цілей. А тому для мене, першого Президента України, засновника новітньої України як ніколи є актуальним захистити проголошену на весь світ демократію від «нової демократичної влади».
Погодьтеся, не можна назвати державу демократичною, а її вождів демократами, якщо в країні переслідують людей за їхні погляди, кидають у в'язниці за надуманими, а то й сфабрикованими даними, б'ють політичних опонентів, не церемонячись і з народними депутатами, звільняють з посад десятки тисяч працівників лише за те, що вони працювали при Кучмі.
Цих людей нові керманичі без визначення суду називають бандитами і злочинцями. Як військові зведення з фронтів ВВВ, з телеекранів називаються прізвища людей, які запрошуються на зустріч зі слідчими, встановлюються черги на допити. В суспільстві створюється обстановка психозу, і цього не помічає Президент, скоріше не хоче помічати. Влада цинічно нехтує принципом презумпції невинуватості, порушує Конституцію і закони України, керуючись революційною доцільністю, сформованою на майдані. Майдан став Конституцією України. Такі дії є всі підстави кваліфікувати як політичні репресії.
Про все це потрібно говорити сьогодні, бо завтра може бути пізно. Під загрозою опиняться мир і злагода в суспільстві, що було одним з найбільших досягнень України.
Перебуваючи на посаді президента, я робив усе можливе, щоб Україна розвивалась і утверджувалась як демократична держава.
Вважав і зараз вважаю, що найголовніше в політиці — забезпечити мир і злагоду в суспільстві. Лише за цих умов може успішно розвиватися країна. Я вірив і вірю, що наш народ найбільше цінує спокій та стабільність. Вірив, що українська еліта при будь-якому перебігу подій буде керуватися саме цими прагненнями народу.
Я помилився. Верх взяли інтереси так званої бізнес-політичної еліти, кланових і сімейних груп, непомірні амбіції новоявлених вождів. А народ виконує роль «масовки» в політичній грі і поки що вірить, що ця бізнес-еліта йому служить. В генетичній пам'яті народу дуже міцно утвердилася віра в доброго царя. І це майстерно використовує Президент і його команда.
Взявши владу, нинішні керманичі, які йшли на вибори під гаслами консолідації та єднання суспільства і звинувачували своїх опонентів у розкольництві, сьогодні лише те й роблять, що поглиблюють суспільний розкол, створюють нові точки напруження. Потрібну боротьбу з корупцією і злочинністю перетворюють на політично-кримінальні шоу, на іміджеві вистави. При цьому корупція і хабарництво процвітають з новою силою на всіх рівнях.
В політиці (внутрішній) акцент робиться не на суспільній злагоді, а на пошуках ворогів, йде буквально цькування СДПУ(О) і Партії регіонів. На всю силу діє відомий принцип «хто не з нами — той проти нас». Той, хто своєчасно не пов'язав помаранчеву стрічку, — ворог. Моральним злочинцем вважається кожний, хто голосував за Януковича. В промовах Президента все ряснішають слова «ворог», «злочинець», «злодій» і т. п. Президент не церемониться у висловлюваннях і повчаннях еліти, всього народу. Я не здивуюсь, якщо ми одержимо український варіант Зеленої книги, чи Великої книги Туркменбаші.
Нова влада фактично перекреслює все, що було до неї, заперечує саму ймовірність існування будь-якого позитиву до так званої «помаранчевої революції».
Прикро, але факт: держава поступово перетворюється на інструмент поліцейської сваволі й дрейфує до встановлення режиму, де все буде вирішувати одна особа або група осіб, об'єднаних інтересами родинно-бізнесового клану.
Президент України і його команда не витримують іспиту на демократію!
А суспільство тривожно вичікує, ще все-таки сподівається, що обіцяні В.Ющенком зміни на краще відбудуться.
Що ж ми маємо сьогодні в результаті діяльності нової влади: замість зростання виробництва і валового національного продукту — падіння їх темпів, маємо ознаки економічної кризи, яку так довго і складно долали;
— замість ефективної влади, де працює єдина команда професіоналів, маємо відсутність продуманої стратегії розвитку країни, публічні шоу-конфлікти на владному олімпі, які викликають багато роздумів, сіють нудьгу і безнадію, а Президент про аморальні вчинки членів команди навіть слухати не хоче, чим породжує обстановку вседозволеності посадових осіб. Відповідні наслідки уже є;
— замість дотримання Конституції і законів відбувається їх порушення за принципом революційної доцільності. Правовий нігілізм стає визначальним у діяльності посадовців. Характерний приклад з вето Президента на прийнятий Верховною Радою Кодекс адміністративного судочинства. Президент заперечує надане Конституцією громадянам право оскаржити рішення глави держави, уряду в судах загальної юрисдикції. От вам і європейська влада європейської країни!
— замість суспільного діалогу влади з опозицією маємо політичне переслідування опозиції, залякування її лідерів. Помста «визначеним» ворогам стає нормою в діяльності нової влади. Революції, як відомо, пожирають не тільки ворогів, а й своїх дітей. Варто подумати, бо це досвід історії всіх революцій.
Можна пояснити ненависть до СДПУ(О) або Партії регіонів з боку В.Ющенка, але не можна зрозуміти, чому глава держави не здатний перебороти її в собі й у своєму оточенні. Скажіть, чи може демократично правити державою людина, переповнена ненавистю до своїх опонентів? Відповідаю: ні!
— замість розвитку демократії в управлінні державою набирає обертів тенденція до одноосібної влади, бажання зосередити в руках президента найширші повноваження, відкинути політичну реформу і т. п. Якщо у Кучми такі тенденції почали активно розвиватися під час другого терміну президентства, то у Ющенка — з перших місяців перебування на цій посаді. Що ж чекає Україну? Чи витримає наш народ таку демократію?
Влада оголосила опозицію внутрішнім ворогом, а для прикриття такої позиції постійно наголошує, що опозиції у нас немає. А хіба не так було при старому режимі? І слова ті ж самі. Як у пісні: від батька до сина єдина родина.
Те, що трапилося в ніч з 20 на 21 травня, коли з лікарні було просто викрадено Івана Різака, коли були побиті народні депутати, — яскраво демонструє методи, якими нова влада не гребує у так званій боротьбі зі злочинністю, а насправді — у розправі над своїми політичними опонентами.
Згоден, не можна прикриватися від закону політичним опонуванням. Однак переконаний: неприпустимо прикривати законом розправу над політичними опонентами. Тут вкрай необхідне суворе, чітке й незаперечне дотримання процедури, букви та духу закону. Аби ні в кого не виникло й тіні сумнівів щодо дій влади — ні у народу, ні в опозиції, ні у самої влади.
Цього на сьогодні, як свідчать факти, немає. Правосуддя працює за вибірковим принципом. Одних відпускають за найвищим дзвінком, інших — арештовують під дуже сумнівними приводами. Замість «закон єдиний для всіх» спрацьовує правило «друзям — усе, ворогам — підкоригований високими порадами закон». У такій ситуації закон стає не інструментом правосуддя, а політичним інструментом розправи з неугодними.
При цьому політичну вмотивованість 18 тисяч відставок ніхто й не заперечує. Навпаки, кажуть, що це лише початок, бо всього чиновників 200 тисяч. На запитання, чому погано йдуть справи у відомстві чи регіоні, керівники рапортують: ще не всіх чиновників старої влади вичистили! Повільно дієте, відповідають візитери.
Згідно з Конституцією після президентських виборів новий глава держави перепризначає членів уряду, глав обласних та районних адміністрацій. Тобто кілька сотень чиновників. Звільнені ж тисячі. Ніколи нічого подібного в Україні не було.
Питається, чим керувалася нова влада, як не політичними мотивами? У чому провина цих 18 тисяч перед новою владою? У тому, що вони були держслужбовцями при Кучмі? Хіба ще у тому, що не так, як хоче влада, думають, не такі мають переконання, не ті вживають слова.
Адже жодних інших звинувачень, які б обґрунтовували їхню відставку, не висувалося. Та треба усвідомити, що 18 тисяч — не просто статистика, за нею стоять долі конкретних людей, їхніх родин.
А хіба можна виправдати звільнення ректорів інститутів та університетів, директорів шкіл та училищ, а іноді й головних лікарів медичних закладів? На жаль, екстремістська політика пошуку ворогів завдала удару й по них.
У Закарпатській області нещодавно наклала на себе руки Великогаєвецький сільський голова Олена Якубинська. Вона не витримала психологічного тиску з боку нової влади лише за те, що на території сільради більшість голосів одержав супротивник Ющенка.
Людей фактично змушують обирати, «з ким ти»: або ти «помаранчевий», або ти — проти нас, ворог. Впадає у вічі, що цей більш ніж сумнівний принцип поширюється на усі сфери суспільного життя — на політику, економіку, держуправління, навіть на культуру та спорт.
Яскравий приклад — політична метушня навколо футбольного клубу «Динамо», в яку включилися високі чиновники, суди і т. п. Основна причина — господарі клубу не ті, не помаранчеві. Влада хоче просто розвалити успішний клуб, довести, що вона може все попри вимоги закону.
Критикуючи Кучму і Ющенка, чудово усвідомлюю свої помилки як президента і як політика. Відчуваю величезну відповідальність перед народом за те, що свого часу не привів до влади справді демократичних політиків, не зробив так, щоб вони сьогодні обіймали найвищі пости в державі.
Це прикро. Однак це погляд в минуле, може, навіть каяття перед народом. Сьогодні ж головне — допомогти нинішній владі стати справді демократичною. Бо всім нам, гадаю, боляче споглядати, як Україну штовхають в ситуацію, котрої вдалося уникнути на зорі незалежності — до суспільного протистояння, до переслідувань за політичними, релігійними та національними ознаками, до зневаги за те, що ти мислиш не так, як того хоче державна верхівка.
Виходячи з усього цього, варто запитати в Президента Ющенка, як розуміти (сприймати) його слова з виступу у Верховній Раді 23 січня цього року з нагоди інаугурації: «... я хочу запропонувати вам свою руку», урочисто говорив Президент, «подати руку кожному депутату, кожній фракції, кожному керівнику фракції і закликати вас до співпраці». Зал повірив і аплодував.
Де ж та рука, Вікторе Андрійовичу?! Куди вона зараз простерлася? Може, Ви забули тоді додати: подам руку кожному, хто мені служить, а ще краще — прислуговує.
В зв'язку з ситуацією, яка склалася в Україні за останні роки, хочу заявити, аби знав:
— що в державі буде утверджуватись така, з дозволу сказати, демократія, будуть панувати бізнес-політичні клани, сімейні групи;
— що президенти будуть охоплені непереборним бажанням зосередити в своїх руках усю повноту влади, не будучи здатними дати раду й тій, що є;
— будуть найбільше дбати про свою велич, оздоблювати золотом власні кабінети, виношувати плани про будівництво для своєї резиденції палацу, для чого потрібно здійснити велике переселення чиновників, затративши сотні мільйонів гривень. І це у бідній країні;
— вказувати, яка опозиція в країні повинна бути (погана має пройти через в'язниці);
— що президент буде визначати ступінь провини тієї чи іншої людини, втручатися в судочинство, використовуючи телефонне право;
— проголошувати високу мораль і відверто виправдовувати аморальність, коли мова йде про своє оточення (подвійні стандарти);
— що цинічну брехню на самих високих щаблях влади, не моргнувши оком, будуть називати моральною і чистою політикою. Дійсно був правий англійський поет Ойкен: для повного щастя потрібно мати або чисту совість, або чисту відсутність совісті.
Аби я міг все це передбачити, я б не підписав Біловезької угоди, скоріше відрізав би собі руку.
Але сьогодні маємо те, що маємо. Мусимо жити і боротися, щоб зупинити небезпечні для держави процеси, мусимо співпрацювати з тими, хто при нинішній владі, бо іншої влади у нас немає. Є така, яка є.
Обіцяю, що я та мої колеги по опозиції зроблять усе, аби діяти саме так. Щоб примусити зупинитися тих, хто будучи окриленими революційними майданними ідеями, готові поставити під загрозу навіть мир і злагоду в суспільстві.
Зупинити їх, щоб вони розпалюванням у країні політичного, соціального та національного протистояння й розколу країни за етнічною і конфесійною ознаками на «чистих» і «нечистих», моральних і аморальних, на захід і схід не привели нас до біди. Щоб не довелося нам пережити ще одну революцію.
Більшість положень цієї статті використані у виступі Леоніда Кравчука на сорок другому засіданні ВР у ході дебатів за звітом Тимчасової слідчої комісії з питань перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина.
|
