|
Версия для печати
Україна перетворюється на поле битви з бандитами, саботажниками, фальсифікаторами та іншими зловмисниками. Судячи з повідомлень ЗМІ, ця категорія громадян витіснила добропорядних та успішних. Останні переважно репрезентують тих, хто опинився на різних щаблях влади. Злочинці ж здебільшого зосереджені у таборі тих, хто на минулих президентських виборах підтримав Віктора Януковича. А оскільки їх немало, репресивна машина нової влади має з кого вибирати. Жодного дня без озвучення імен нових винуватців, публічного запрошення їх на допити та оголошення у розшук.
Не падаючий же ВВП та зростаючі ціни показувати, якщо на видовище можна перетворити людську трагедію. Тим більше що з погляду керівників держави в країні жодних проблем: Президент ставить відмінну оцінку прем'єрові, а прем'єр — Президентові. «Всі ті бандити, які були при владі, опиняться в тюрмі», — озвучує щораз гарант найнагальніше завдання.
Не дивують старання міністра МВС Юрія Луценка підхопити тональність Президента: «Яка політика? Це справжній бандитизм!» А без голосу Юлії Тимошенко: «Люди, які особливо в останні роки нагло грабували країну, повинні за це обов'язково відповісти» пісня про наше щасливе стодення взагалі б не склалася. І чи може воно бути нещасливим, якщо глава держави засвідчує: «Якщо людина порушила закон, ми що, будемо ділити Україну на десять сортів... це голова адміністрації чи голова районної адміністрації, член уряду чи провладного блоку, чи опозиції?»
Звичайно, ні. Обіцяла ж Юлія Тимошенко у день свого тріумфу у ВР: «Кожен має бути рівний перед законом». Як виглядає ця рівноправова хода назустріч людям?
Почалась вона 28 січня 2005 р., коли Генпрокурор Святослав Піскун дав прес-конференцію з приводу закриття кримінальних справ проти тоді ще в. о. прем'єра Юлії Тимошенко. Подія була прогнозована та неминуча. Не підніматись же на прем'єрський трон, який тепер нібито символізує чесну, некорумповану, відділену від бізнесу владу, із шлейфом звинувачень у кримінальних злочинах, який губиться десь у 1995 р. А тут ще 26 січня нові заявники претензій в особі Генпрокурора Росії Володимира Устинова дали про себе знати. І родичі та соратники перебувають у міжнародному розшуку. Можна було, звичайно, пройти процедуру очищення (зняття звинувачень) у суді й подати гідний приклад усім наступникам. Не було б тепер у «бандитів» від колишньої влади іншого виходу, як піти проторованим Тимошенко шляхом. Адже залишилось лише повторити «подвиг» 12 вересня 2002 р., коли Юлія Володимирівна звернулась з проханням до парламенту: «Я прошу дати згоду на мій арешт».
Перші публічні натяки щодо необхідності зняття звинувачень Піскун одержав 15 січня 2005 р. Тоді Тимошенко обіцяла розібратися з нібито відкритими проти неї кримінальними справами і дала тиждень для припинення розслідувань. Термін минув, а справа з місця не зрушила. Тоді для стимулювання потрібного рішення Тимошенко 25.01.05 в інтерв'ю «Российской газете» висловила побажання бачити на посаді керівника ГПУ нову людину... За три дні Генпрокурор ощасливив громадян новиною про закриття всіх кримінальних справ проти тоді ще в. о. прем'єра, усіх її родичів та соратників. Розтягнута на роки гучна кримінальна справа вмить перестала існувати. Українців коментарями з цього приводу не переобтяжували.
Серед головних підстав для закриття карних справ Піскун назвав відповідні рішення судів, забувши сказати, що одні суди справи закривали, а інші, в т. ч. Верховний, їх знову поновлювали. Початком протистояння діючих Генпрокурора і прем'єр-міністра можна вважати 2 серпня 2002 р. Тоді Святослав Піскун особисто ініціював відкриття карної справи стосовно нардепа Юлії Тимошенко (хронологію подій відтворено за сайтом «Подробиці» з використанням інших джерел). 31 січня 2003 р. Піскун заявив, що за кілька місяців подання про притягнення Юлії Володимирівни до кримінальної відповідальності направлять до ВР.
Врахують і судовий вирок колишньому начальнику управління матеріально-технічного забезпечення МО Росії Георгію Олійнику за незаконний переказ корпорації «ЄЕСУ» 450 млн. дол. як передоплату за постачання технічних засобів, які чомусь опинились у Лондоні. 15 лютого того ж року в інтерв'ю «ДТ» Генпрокурор заявив, що «зможе переконати депутатів прийняти правильне рішення» і доведе їм, «що політика тут ні при чому». Та на шляху подання до ВР з'явилась перешкода. 9 квітня Апеляційний суд Києва відхилив апеляцію ГПУ на рішення Києво-Святошинського районного суду від 30 квітня 2002 р., яким відкриття карних справ проти Юлії та Олександра Тимошенків у 2001 р. було визнано незаконним. Проте, як зауважив адвокат підозрюваних Віктор Швець, ще залишились карні справи щодо зловживання службовим становищем у період перебування на посаді віце-прем'єр-міністра з питаннь ПЕК і щодо несплати податків.
Саме на рішення Києво-Святошинського суду посилається Тимошенко у своїй біографії, розміщеній на офіційному сайті, стверджуючи свою невинуватість: «...жодне із звинувачень (тут і далі виділено мною. — Авт.), довкола яких у підконтрольних олігархічним кланам ЗМІ творилися інформаційні вакханалії, не відповідає дійсності. Підтвердженням цього є те, що Києво-Святошинський суд Київської області зняв усі обвинувачення б висунуті Генеральною прокуратурою проти Юлії Тимошенко та її чоловіка Олександра Тимошенка». Оскільки далі про перипетії з Генпрокуратурою в автобіографії нічого не сказано, можна вважати, що саме це рішення Юлія Володимирівна вважає виправдальним. Його ж, очевидно, мають на увазі ті, хто сьогодні говорить, що всі звинувачення проти голови уряду зняті судом. Чи відповідає це твердження дійсності і чи вільна Тимошенко від відповідальності перед законом?
21 квітня 2003 р. заступник Генпрокурора Віктор Кудрявцев, який вніс касацію до ВС про відміну постанови Києво-Святошинського районного суду (виділено мною. — Авт.) від 30.04.02 р. і постанови Апеляційного суду Київської області від 8—9.04.03р., пояснив, що вказані судові рішення не стосуються карних справ, відкритих Піскуном стосовно Тимошенко 2 серпня 2002 р. Він також зауважив, що постанова про притягнення Юлії Володимирівни як звинувачуваної є чинною, а розслідування у справі триває.
5 травня представник ГПУ Олександр Куций повідомив, що справу щодо колишніх керівників ЄЕСУ збираються невдовзі передати до суду. Та 13 травня Київський апеляційний суд відміняє всі кримінальні справи (у т. ч. порушені за результатами діяльності на посаді віце-прем'єр-міністра) стосовно Тимошенко, її родичів і колег. Останніх, крім того, звільняють з-під варти. Генпрокуратура миттєво оскаржила цей вердикт у ВС.
10 червня ВСУ розглянув касаційну скаргу ГПУ і призупинив виконання рішення Київського апеляційного суду. Головне слідче управління Генпрокуратури поновило розслідування по карній справі стосовно всіх фігурантів. Уже 8 липня Генпрокуратура зробила подання щодо Юлії Володимирівни до ВР.А 17 липня колегія ВС відмінила попередні рішення Києво-Святошинського місцевого суду (виділено мною. — Авт.) і Апеляційного суду Київської області від 8—9 квітня про закриття карних справ стосовно Юлії і Олександра Тимошенків і колишніх керівників ЄЕСУ.Згідно з цим вердиктом у силі залишилась попередня постанова про відкриття карного провадження («Факты и комментарии», 19.07.03 р.). Розгляду потребувала лише скарга ГПУ на рішення суду від 13 травня. 18.07.03 р. в інтерв'ю «2000» Піскун повідомив, що справа ЄЕСУ складається з понад 5 тис. томів, а в результаті діяльності Тимошенко «було вкрадено 2,5 млрд. дол. і ще досі Україна винна 450 млн. дол. РФ».
З початком нового політичного сезону слухання у справі Тимошенко у ВР поновили. Святослав Піскун, вiдкриваючи 1 вересня Академiю прокуратури, заявив, що для його вiдомства доведення до суду справи Тимошенко є справою честi (виділено мною. — Авт.).
3 вересня Тимошенко через пресу викликали на допит. Юлія Володимирівна 4 вересня прийшла до Генпрокуратури. 5 вересня «2000» опублікувала інтерв'ю Піскуна, де він висловив надію, що парламентарі не будуть гальмувати процес і, за аналогією з Лазаренком, дадуть згоду на притягнення до відповідальності. Та сталося так, що саме Піскун зігнорував величезну працю, так і не пояснивши, куди поділася достатня тоді для висунення звинувачення доказова база і чому звинувачення, яке «не втрачає сили і через 20 років...», стало неактуальним у 2005 р. А що сталося з честю Генпрокурора, ознакою якої, за його ж словами, мало б бути доведення справи по ЄЕСУ до суду?
1 жовтня профільний комітет ВР рекомендував Володимиру Литвину повернути Генпрокуратурі її подання на Юлію Володимирівну. А 7 жовтня колегія ВС скасувала рішення Апеляційного суду Київської області, який закрив усі кримінальні справи стосовно Тимошенків і керівників ЄЕСУ. Касаційне подання ГПУ задовольнили. Рішення Вишгородського суду, який визнав законною постанову про порушення кримінальних справ, залишилося чинним до його перегляду Апеляційним судом («Поступ», 9.10.03р.). Відразу по справі поновили слідчі дії. Представник ГПУ Віктор Лобач заявив, що «тепер не повинно бути заперечень щодо розгляду в парламенті подання про притягнення до відповідальності». 15 жовтня Генпрокурор зустрівся з депутатами, розповів про розслідування справи та пояснив мотиви чергового внесення подання. На засіданні парламенту попередньо його планували розглянути 6 листопада, та 29 жовтня Президент Леонід Кучма підписав указ про відставку Піскуна.
Домагаючись згоди ВР на притягнення Тимошенко до кримінальної відповідальності, Піскун виявив неабияку наполегливість. На відмови парламенту він не зважав. Чому тепер вони стали аргументом для закриття карних справ? Де логіка та послідовність поведінки високопоставленої державної особи?
Отже, 17 липня 2003 р. ВС підтвердив правомірність відкриття карних справ проти Тимошенко у 2001 р., а 7 жовтня така ж доля спіткала карні справи, відкриті у 2002 р. Рішення судів нижчих інстанцій, у т. ч. й Києво-Святошинського, про закриття проваджень втратили юридичну силу. Суд не виправдав Юлію Володимирівну. Чи можна в такому разі вважати чесними наведені вище рядки її автобіографії і чи був чесним Генпрокурор, стверджуючи, що ця подія відбулася 2004 р., коли саме торік (17 березня) Апеляційний суд Житомирської області не задовольнив апеляції адвоката Тимошенків Віктора Швеця на постанову Вишгородського райсуду Київської області від 21 березня 2003 р. й визнав законними всі 14 постанов про порушення кримінальних справ щодо колишніх керівників корпорації «ЄЕСУ», зокрема стосовно Юлії Володимирівни та її чоловіка? («Поступ», 20.03.04 р.). Це було останнє судове рішення по згаданих вище справах, і воно вкотре підтвердило обґрунтованість претензій Генпрокуратури. Далі почалися перипетії з карними справами, відкритими за заявами Володимира Боровка.
Якщо б усі звинувачення були зняті судами (за версією Тимошенко — Києво-Святошинським 2002 р., за версією Генпрокурора — невідомо яким, але 2004 р.), цього не було б потреби робити Генпрокуратурі. Самовільно припинивши провадження, вона тим самим підтвердила, що відповідних судових рішень не було. Адже щоразу, коли судді приймали рішення на користь Тимошенко, ГПУ, зважаючи на її депутатський статус, слідчі дії припиняла. Цього разу вони під забороною не перебували. Однак Піскун закрив справу, посилаючись на відповідний судовий вердикт. Та чи є безпідставне припинення кримінального переслідування легітимним і законним? Неоскарженими залишились і справи, відкриті проти Юлії Володимирівни та її родичів протягом 1995—2001 рр. У грудні 2004 р. адвокат Тимошенків Віктор Швець подав клопотання про відміну постанов, прийнятих ВСУ в касаційному порядку. 31 січня 2005 р. повідомили, що їх розглядатимуть на спільному засіданні двох палат ВС: з кримінальних справ і Військової колегії. До сьогодні цього не сталося. Чи чиста в такому разі Юлія Володимирівна перед законом?
Не менш безапеляційно Святослав Піскун говорив і про закриття судами кримінальних справ проти найближчого оточення Тимошенко у зв'язку з відсутністю в його діяннях складу злочину. Це він підтвердив і «Дзеркалу тижня»: «Судові процеси (проти родичів Тимошенко. — Авт.) закінчились тим, що всіх їх виправдали». Це неправда. Якби вони були виправдані, їх би не оголосили 10 червня 2004р. у міжнародний розшук з метою притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння тяжкого злочину. Що до Антоніни Болюри, то у вересні 2004 р. Шевченківський райсуд Києва вирішив, що підстав закрити кримінальну справу проти неї нема. І тільки 31 січня 2005 р. ГПУ звернулась до МВС та Інтерполу з проханням припинити їхній розшук. За закритими справами розшуку не ведуть. А Генпрокурор, як і стосовно закриття судами справи по Юлії Тимошенко, свідомо вводив учасників прес-конференції в оману. І 48-мільйонна освічена нація мовчки цю брехню проковтнула. Змовчала, як і у випадку з рішенням ВС про результати виборів, правова інтелігенція. Та сама, що стояла на Майдані задля того, щоб вибороти правову державу.
Окрім того, на жодному судовому засіданні, на яких кримінальні справи закривали, не розглядали, а відповідно і не спростовували матеріалів, зібраних Генпрокуратурою. Чому ж слідчі прийняли рішення на користь Тимошенко, спираючись на рішення судів, які їхніх доказів не аналізували? Тим більше що у поданні осені 2003 року зазначено: «Вказані обставини повністю підтверджуються вилученими документами, показаннями свідків та обвинувачених, актами документальних ревізій та податкових перевірок, висновками судових експертиз, матеріалами, що надійшли з інших країн,.. а також іншими зібраними у кримінальній справі доказами».
Проаналізуємо, наскільки вагомими є інші аргументи Піскуна на користь закриття кримінальної справи проти Тимошенко. Один з них — офіційний лист міністерства юстиції США, у якому зазначено, що у цій країні не мають претензій до Юлії Володимирівни. Про те, що у цій країні судили Лазаренка, а не Тимошенко, і багато звинувачень на його адресу знайшли судове підтвердження, Піскун промовчав. З другого боку, якщо в нас закривають справи тому, що їхній розгляд припинено в інших країнах, для чого нам власні слідчі органи? Фактично керівник ГПУ піддає сумніву необхідність їхнього існування.
«Найпереконливішими» з правового погляду видаються аргументи Піскуна на кшталт «не можна тероризувати людину 8 років», «людина не може жити все життя під слідством», «повинна діяти презумпція невинуватості». Виражена у цих фразах «доказова база», очевидно, переважила матеріали, зібрані у численних томах. Чи всі резонансні та тривалі справи тепер завершуватимуть з таким же «обґрунтованим» формулюванням? Адже всіх, хто зараз перебуває під слідством, також можна віднести до категорії тероризованих, у т. ч. Бориса Колесникова. Чому щодо нього та інших підозрюваних від колишньої влади українські правоохоронці не такі милосердні, як стосовно Тимошенко? Де рівність перед законом?
Заслуговує на увагу й інший факт. Усі роки протистояння з Генпрокуратурою Юлія Володимирівна невтомно оскаржувала її дії. Тільки 2003 р. це відбулося кілька разів. Зокрема, 14 травня фракція БЮТ виступила з вимогою негайної відставки Святослава Піскуна «і його особистої відповідальності за злочини і провокації проти громадян України». 27 червня Тимошенко заявила, що звернеться до суду з позовом на дії ГПУ, яка «свідомо дезінформує громадськість». 9 вересня повідомила, що подала позов на Піскуна через інтерв'ю газеті «Деловая неделя». На початку жовтня партія «Батьківщина» наполягала на відставці голови ВСУ Василя Маляренка, стверджуючи, що очолюваний ним державний орган разом з ГПУ «перетворився на елемент карально-репресивної системи і використовується для виконання брудних політичних замовлень влади». Тепер, коли Генпрокурор заявив, що «в її діях нема складу злочину» і фактично визнав неправомірність спроб притягнути Юлію Володимирівну до кримінальної відповідальності, вона раптом залишила його в спокої. Хоча саме зараз є усі підстави одержати щонайменше моральну сатисфакцію за багаторічне нібито підтверджене посягання на її честь, гідність та ділову репутацію. Чому не подає до суду? Чи не тому, що не хоче, аби обставини справи стали відомі громадськості? І чи буде Тимошенко така ж прихильна до ЗМІ та їхніх авторів, які шукають істину в цьому питанні? Чи не навісить на них ярлик виконавців брудних замовлень? Чи підтвердить обіцяне в Програмі дій уряду право на свободу слова і свободу думки, чи знехтує ним?
За цих умов логічно звернутися до Президента з вимогою відставки Піскуна. Чому сам Віктор Ющенко, дізнавшись, що особа, уповноважена суспільством наглядати за дотриманням законності, чинила беззаконня, не робить відповідних кадрових висновків? Адже тепер виявляється, що п'ять тисяч томів справи містять не докази. Але чому тоді їх знову і знову збирали? Бригада слідчих роками займалися не суттю питання, а фабрикаціями. А ще були численні прес-конференції та інтерв'ю, де Піскун знайомив ЗМІ, а через них і українське суспільство з відповідними документами, переконуючи, що вони справжні. Якщо ж вони несправжні, а вся півторарічна робота безплідна, чи не має Піскун наміру повернути державі витрачені на це гроші? І чи має він тепер моральне право звинувачувати у нецільовому використанні бюджетних коштів інших?
Не маючи претензій до кримінального переслідування Тимошенко Генпрокуратурою, Віктор Андрійович призначив її в. о. прем'єр-міністра, а потім рекомендував на посаду глави уряду. Яка ж тоді ціна постійним запевнянням про боротьбу з порушенням закону і корупцією, які «принижують Україну як державу»? А саме такий тривожний сигнал надійшов 12 квітня від генпрокурора Росії Володимира Устинова: «Справа, відкрита військовою прокуратурою Росії стосовно прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко, не припинена, і вона, як і раніше, перебуває в розшуку... Змін в ній нема і не може бути, оскільки нашій державі завдано збитків понад 100 млн. дол.» За два дні сказане підтвердив начальник національного центрального бюро Інтерполу в Росії Тимур Лахонін, додавши, що «всі необхідні документи і доручення на розшук та затримання Тимошенко, як і раніше, знаходяться в інформаційних системах Інтерполу» («Інтерфакс-Україна», 14.04.05 р.). 24 травня головний прокурор РФ Олександр Савенков знову наголосив, що карна справа стосовно Тимошенко розслідується, винесені судом з цього приводу рішення залишаються в силі, а її розшук не відмінено. Де реакція на приниження України як держави, спровоковане колишньою діяльністю теперішнього прем'єр-міністра?
2003 р., коли подання Генпрокуратури на притягнення Юлії Тимошенко до кримінальної відповідальності потрапило у ВР, в інтернеті та в інших ЗМІ ми мали змогу знайомитися з усіма фактами. Документів, які б спростовували кожен пункт вісім років оплачуваного платниками податків звинувачення, ми не бачили. Не знаємо й судових рішень, які б знімали звинувачення за матеріалами справи. А 5 тис. томів, зібраних Генпрокуратурою як докази провини Тимошенко, і виголошене Піскуном їхнє заперечення, яке не займає й сторінки, — очевидна диспропорція, щоб вважати, що останнє має юридичну силу. Генпрокурор, оголошуючи про зняття звинувачень, був зобов'язаний озвучити всі допущені слідством помилки, пояснити, чому вони виникли, навести контраргументи доказів провини або ж зізнатися, що справи закрив з примусу чи на догоду новій владі. Частково відповідь на це запитання ми вже отримали: «Так вона ж (Тимошенко. — Авт.) на мене потім до суду подасть»(«ДТ», 5.02.05р.). Але чи може страх керувати діями прокурора? Чи потрібен Генпрокурор, який боїться відстоювати в суді інтереси держави і власну позицію та правоту?
Після повідомлення про розкриття вбивства Георгія Гонгадзе та загадкової смерті Юрія Кравченка багато політиків, експертів, громадських організацій висловили Святославу Піскуну недовіру. Головні претензії — непрофесіоналізм, некомпетентність, нехтування законами. Окремі з них не обмежились негативними оцінками, а зажадали притягнення до відповідальності. Та чи покращить ситуацію заміна Генпрокурора чи будь-кого з силовиків, якщо вони діяли за покровительства і задля задоволення інтересів вищого керівництва країни? І спосіб закриття кримінальної справи проти Юлії Тимошенко це підтверджує.
Громадяни України, смиренно сприйнявши звільнення від правосуддя тих, хто з Ющенком або лояльний до нього, відкрили дорогу небезпечній тенденції — так само легко, як проти Тимошенко справу закрили, проти будь-кого при потребі будуть відкривати. Прецедент неправової поведінки, на жаль, вже став закономірністю, жертви якої не забарилися. Закон в Україні не діє. Чи багато є судових рішень, які б цю прикру тезу спростовували?
Недаремно на січневій прес-конференції назвали чергового претендента на подання до ВР — депутата Анатолія Льовіна, який на той час належав до СДПУ(О). Відкривши справу п'ять років тому, саме на початку 2005го чомусь дійшли висновку, що вона визріла до подання у ВР. Не думаю, що аналіз саме цих матеріалів був найголовнішим у проміжку часу, протягом якого Піскун знову очолив ГПУ. Цікаво, чи застосувало б це відомство до Льовіна те ж формулювання, що й до Тимошенко — «людину не можна тероризувати вічно», якби він не покинув лав ворожої партії і не опинився б у дружній? Чи додасться до тих численних кримінальних справ, які є у провадженні Генпрокуратури з приводу порушень виборчого законодавства, ще одна — розслідування зізнань нардепа Олександра Волкова газеті «2000» за 28.01.05 р. у тискові на місцевих керівників задля того, щоб Ющенко міг здобути ті 8% голосів, які дали йому змогу стати Президентом. Чи зацікавить Генпрокуратуру неприродно висока активність виборців у тих областях, де Ющенко одержав переконливу перемогу, і факти виборчих зловживань у цих регіонах?
Маючи свідчення розправи над неугодними ЗМІ та всіма тими, хто на виборах підтримав Януковича, нардепи однак проголосували за призначення прем'єр-міністром Юлії Тимошенко. Від фракції «Регіони України» за це віддали свої голоси 46 депутатів з 54, від СДПУ(О) — 18 з 23. Разом з нею у владу прийшли ті, кому за статусом належить гарантувати рівність усіх перед законом. Як вони справляються зі своїм обов'язком, демонструє заява Партії регіонів з приводу арешту Бориса Колесникова. У ній йдеться про систематичне та цілеспрямоване переслідування режимом своїх опонентів, про масові звільнення з роботи громадян, які підтримують Партію регіонів і Віктора Януковича, про спроби провести люстрацію, про неправові рішення судів, про репресії щодо нелояльного бізнесу, про переслідування незалежних ЗМІ, про тиск на опозицію з боку силових органів. Такі ж претензії озвучені СДПУ(О) на сторінках «2000» 6.05.05 р. Але благословення на такі дії Ющенко і його команда одержали і від цих політичних сил. Вони залишились пасивними. Не зажадали від Генпрокурора пояснень щодо закриття справи проти Тимошенко, не стали вимагати від силових структур вичерпної інформації про обставини смерті Юрія Кравченка (якщо не буде суду, суспільство про них не дізнається ніколи).
Упродовж ста днів нової влади чуємо від Президента про політичну волю «повернути українцям віру в правосуддя». Міністр ВС запевняє, що це станеться навіть у Донецьку. Водночас діючим є Генпрокурор, який, можливо, півтора року чинив беззаконня проти Юлії Тимошенко, говорив неправду, посилаючись на рішення судів, яких не було, а відповідно справедливими залишаються всі претензії ГПУ щодо колишніх діянь теперішнього прем'єра. Але це не завадило Президентові їх обох нагородити високими державними посадами. Усі разом вони репрезентують нібито чесну владу, яка вбачає своє покликання в тому, щоб звинувачувати, притягати до відповідальності, карати. Та чи має вона на це моральне право? Але перш ніж судити інших, процедуру очищення судом має пройти сама. Чи дочекаємось ми такого кроку назустріч людям?
От редакции:
Как видим из статьи, громкое дело до сих пор не закрыто. Нет судебного решения. Также как нет судебного решения и о виновности или о невиновности Юлии Тимошенко.
Безусловно, если абстрагироваться от всех нюансов и специфики этого дела, то можно согласиться, что история происхождение капиталов г-жи Тимошенко мало чем отличается от истории происхождения капиталов других господ — украинских олигархов.
Не исключено при этом, что Генпрокуратура, заявившая о невиновности Юлии Тимошенко, сознательно не ставит в этом деле «правовую точку над і».
С одной стороны, вновь публично поднять этот вопрос означало бы необходимость дать ответ — чем же руководствовался Святослав Пискун тогда, когда под его началом шла подготовка тысяч (!) томов — как выяснилось теперь — целиком надуманного дела.
С другой стороны, то, что дело остается формально не закрытым, дает возможность тому же Пискуну или иному прокурору потребовать продолжения его в случае, если этого вновь потребует изменившаяся политическая обстановка.
|
