|
Версия для печати
…студенти, котрі наполягали на відставці ректора, спочатку вимагали від нього вибачення за вчинені їм утиски під час виборчої кампанії; а коли він відмовився, вирішили вдатися до радикальних дій. І відразу ж згадав, що все це віддалено нагадує акції груп хунвейбінів («червоних охоронців») у Китаї на початковому етапі культурної революції (1966—1976 рр.).
Відкритий лист учасника революції Президенту України
Високошановний пане Президенте!
Взятися за перо мене спонукали не прагнення «засвітити» свою особу на шпальтах преси й не потаємна спокуса на старість років скуштувати «плоду популярності», а почуття тривоги, породжене деякими, на мій погляд, негативними явищами й тенденціями, що пунктирно окреслилися у сьогоденному громадському й суспільно-політичному житті України. Сповна усвідомлюю, що, не займаючись політичною діяльністю, не будучи фахівцем — експертом із складних проблем реформування авторитарних режимів у демократичні та перебуваючи в периферійній глибинці, позбавлений необхідної повноти інформації для цілісного бачення панорами подій, можу помилятися в оцінках і судженнях, а відтак наперед прошу щирого вибачення у вас за допущений у них заблуд.
Тепер по суті справи. Ми — учасники революційних подій — стояли пліч-о-пліч у мороз, сніг і дощ удень, а найвідважніші й уночі, на майданах сотень міст і містечок (а не лише в Києві, як це тепер усе частіше лунає з уст урядовців, зі шпальт центральних газет, по радіо й з екранів телевізорів) із святою вірою в перемогу та затятою впертістю боротися до кінця, щоби врешті-решт покінчити із несправедливістю, корупцією, свавіллям збанкрутілої влади, що захищала прогнилий режим, обікрала народ й не лише поставила його на коліна, але й прагнула перетворити на глухе й німе стадо бидла. Дивлячись під час виступів на Майдані в очі тисяч земляків-кам'янчан, неодноразово наголошував, що оновлена влада за жодних обставин не допускатиме самоправства, порушень демократичних прав і свобод громадян, стоятиме на сторожі їхньої людської гідності. Бувало, що при цьому посилався й на ваші міркування про значимість демократичних цінностей. Їхня основна ідея була стисло вами сформульована пізніше у промові перед Майданом 23 січня: «Тільки демократія оберігає найцінніше для людини — її родину та дітей, мир і спокій, працю й достаток. Тільки в демократичній державі найвищими цінностями є людська гідність, свобода, рівність і солідарність».
Перемогли! Ось уже промайнув місяць реформування різних сфер життя суспільства. Як і переважна більшість українців, сповна підтримую проголошений вами, пане Президенте, курс внутрішньої й зовнішньої політики. Водночас мене насторожують окремі аспекти процесу його втілення в життя. По-перше, це явний брак прозорості при формуванні уряду, обласних і районних голів адміністрацій, що, з одного боку, призводить до запеклої боротьби за владні посади представників різних партій, які у блоці здобули перемогу, але тепер уже думають про весняні 2006 р. вибори до парламенту, а з другого — провокує на виступи «вулицю», а вона, за усієї поваги до її поглядів й уподобань, усе ж таки не «відділ кадрів» для об'єктивного відбору осіб на відповідальну роботу. Не кажу вже про те, що нею теж можна вміло маніпулювати для досягнення певних цілей тими чи іншими особами чи групами осіб.
По-друге, багато говорилося й говориться нині про моральність влади, зобов'язаної не роз'єднувати, а навпаки, об'єднувати наше суспільство. На жаль, утверджуючись, нова влада далеко не завжди, як на моє розуміння, сама її дотримується. Сповна поділяю ідею необхідності оновлення керівного складу силових міністерств і структур, але, наприклад, украй неприємне враження справляє «чистка» генералітету в МВС, оскільки масове звільнення з посад супроводжується приниженням гідності еліти офіцерського корпусу. Саме так я особисто сприйняв наступне твердження шановного пана міністра Юрія Луценка, котрого щиро поважаю за особисту мужність, принциповість і чесність: «Це перший генерал, якого призначено начальником обласного управління (в Полтавській області. — В.С. ), — усі інші полковники та, думаю, так буде й далі. «Революцію полковників» маємо тому, що наші генерали довели: вони не вміють зробити не тільки підйом переворотом на турніку, а навіть державного перевороту. Тому скрізь будуть полковники, а в Полтаві — генерал» (Цит. за: «Україна молода», 25 лютого 2005 р.).
Це, можливо, жарт, але він украй невдалий для діючого міністра (інша справа, коли б щось подібне промовив хтось із опозиції). Я не знаю жодного з генералів МВС, але не сумніваюся, що більшість з них дослужилася до цього високого й почесного звання завдяки своїм здібностям, волі, успішному виконанню нелегких завдань, що ставилися перед ними. У їхньому віці та статусі все-таки, вочевидь, головне полягає не в умінні зробити «підйом переворотом» (це під силу будь-якому курсанту), а в наявності накопичених професійних знань та мудрості, яких нічим не замінити. Якщо хтось із них порушив присягу й закони, готував переворот, то нехай тільки суд встановлює масштаби їхньої провини та міру покарання, якщо ж усі решта в нових умовах неспроможні виконувати покладені на них обов'язки, то їм слід подякувати за службу Україні й відправити у відставку, не ображаючи офіцерської честі й людської гідності.
По-третє, окреслені тенденції відсутності належної прозорості, певного ігнорування етичних норм та значимості фахової придатності при розв'язанні кадрових питань починають набирати сили й у системі вищої освіти, причому в потворних формах. Якщо зміна кадрів у органах влади та силових структурах, попри окремі недоліки, все ж відбувається суворо в межах правового поля, то у сфері функціонування вищої школи робляться спроби змістити ректорів (Ужгород, Рівне, Черкаси й інші міста) за допомогою революційно налаштованої студентської молоді. Поза сумнівом, остання має право на свою думку, яку слід поважати. Але ж в університетах є ще колективи викладачів і співробітників, з позицією яких теж не можна не рахуватися, функціонує Міністерство освіти та науки, яке з ректорами укладає відповідні контракти про виконання ними посадових обов'язків терміном п'ять — сім років, існує врешті відповідне законодавство, яке передбачає правову процедуру призначення та звільнення ректорів. І ось що кидається у вічі: інформація про події подається переважно односторонньо, у світлі вимог студентів без з'ясування позиції іншої сторони. Мовчить і міністерство, зрозуміло, що новому міністру за дуже короткий термін перебування на посаді важко вияснити сутність цих конфліктів, які створюють украй несприятливу атмосферу для нормальної діяльності ВНЗ. Знаю це не за чутками, а на прикладі Кам'янець-Подільського державного університету (працюю у ньому вже 35 років), в якому з'явилося дві листівки від імені студентів («справжніх патріотів» України) із закликами до колективу висловити недовір'я ректору проф. О. Завальнюку й домагатися зміщення його з посади, оскільки виступав довіреною особою В. Януковича.
На них можна було б не зважати (вони анонімні й неправдиві), якби логічно не вписувалися у згаданий процес. По-перше, скоординованість дій радикально налаштованої молоді наштовхує на думку, що це не поодинокі розрізнені стихійні протести, акції студентів, а організована політична кампанія, що проводиться якоюсь силою (можливо, із залученням на місцях окремих «польових командирів»), вочевидь, із метою взяти під контроль навчальні заклади (не виключено, що подібного тиску зазнають також керівники технікумів, навіть шкіл). По-друге, мене вражає той факт, що лідери окремих молодіжних організацій заявляють про складання «чорних списків» «неблагонадійних осіб», а відповідні провладні структури, які зобов'язані стежити за суворим дотриманням законності, захищати права, свободи й обов'язки громадян, наче набравши в рот води, роблять вигляд, що нічого не відбувається. Чому? Кому вигідне це цинічно-кричуще порушення прав Людини? Невже списки робляться не для залякування й шантажу тих чи інших громадян? Хіба це не рафінована аморальність: прикриваючись плащиком революційної пильності (необхідності «очищення») й доброчесності, на власний розсуд ділити людей на «білих» і «чорних», тримаючи останніх у постійному нервовому напруженні й остраху? Як же тоді з ідеалами помаранчевої революції, з високими принципами розбудови демократичного громадянського суспільства?
У контурах картини, що пунктирно вимальовувалася, мені бачилося щось знайоме, але що саме — збагнув не відразу. Ключем до відгадки стала наступна почута фраза у телевізійній передачі про події у Черкаському університеті: студенти, котрі наполягали на відставці ректора, спочатку вимагали від нього вибачення за вчинені їм утиски під час виборчої кампанії; а коли він відмовився, вирішили вдатися до радикальних дій. І відразу ж згадав, що все це віддалено нагадує акції груп хунвейбінів («червоних охоронців») у Китаї на початковому етапі культурної революції (1966—1976 рр.). Створені із революційно налаштованої молоді, котра навчалася (переважно студентів), вони брали на себе завдання «перевиховати» викладачів, «допомогти» їм позбутися «буржуазних звичок». А відтак учиняли привселюдні судилища: викладачів, професорів, працівників ректорату змушували каятися в існуючих і надуманих «гріхах», визнавати свої «помилки», прохати пробачення й давати обіцянки «виправитися»; з непокірними «ворогами» розправлялися або доводили їх до самогубства. Пізніше взялися за працівників культури, науковців, парткоми, місцеві органи влади тощо. Усього ж за роки культурної революції було репресовано 2660 письменників, 142 тис. викладачів, 53 тис. діячів науки й техніки.
Звісно, не має жодних підстав вести мову про наявність аналогій між згаданими процесами в Україні та китайською культурною революцією. Проте контури примари певних елементів «хунвейбінізму», якщо вчасно не вжити рішучих заходів, можуть стати реальністю. Здобуті перші перемоги (якщо ректори будуть звільнені чи «добровільно» підуть у відставку) можуть послужити імпульсом для вчинення такого ж тиску «революціонерів» (при існуванні «чорних списків» і певного компромату) на окремих проректорів, деканів, завідувачів кафедр, викладачів тощо. «Революційна сверблячка» заразна й має здатність особливо швидко поширюватись у гуманітарній сфері. Причому спостерігається така тенденція: чим нижчий професійний рівень осіб, вражених цією «хворобою», тим крутіший рівень їхньої «революційності». Побоююсь, що в них може з'явитися спокуса втрутитися у функціонування наукових інститутів, академій наук, установ культури та ін. Не можуть не викликати занепокоєння екстремістські заяви деяких молодіжних лідерів про наміри експортувати помаранчеву революцію в країни СНД (до речі, хунвейбіни закликали підняти прапор Мао Цзедуна на Красній площі у Москві). І знову ж таки, не розумію, чому немає їхнього офіційного осудження та спростування з боку відповідних владних структур? Адже вони дискредитують ідеї революції; спрямовуються на грубе порушення міжнародного права, й не сумніваюся в тому, що спроби їхньої реалізації стануть важким ударом для міжнародного іміджу України.
Пане Президенте, ви знаєте, в якому критично-важкому становищі перебуває вища освіта. Її виживання, по суті, було безсовісно перекинуте на плечі ректоратів, що займалися й займаються розв'язанням усього комплексу проблем (від виплати заробітної платні до збереження творчого потенціалу колективу) життєдіяльності ВНЗ. А відтак (особливо у провінції) доводилося хоч-не-хоч шукати опертя в органів влади, без якого шанси на успіх зводилися до нуля. Ставши заручниками цієї системи стосунків, ректори змушені були під їхнім тиском (а він був неймовірний) погоджуватися на участь у виборчій кампанії на стороні В. Януковича (до речі, така ж доля спіткала багатьох директорів середніх навчальних закладів), і тепер немає нічого легшого, як робити їх цапами-відбувайлами, обвинувачуючи у різних порушеннях. Значно важче наважитися новій владі перебрати на себе хоча б частку провини попередньої перед працівниками освіти й вибачитися від імені української влади в цілому за всі 13 років їхнього постійного приниження, за аморально жалюгідну платню, якої не вистачає на прожиття, безправність, повну залежність від свавілля властей і втягування в політичну боротьбу в ролі заручників; подякувати за чесну й самовіддану працю, взяти на себе зобов'язання поправити у найближчі роки ситуацію на краще. Але для цього потрібні совість, мужність, чесність і відповідальність за власні вчинки не на словах, а у практичних діях. Адже недарма мудрість cтверджує, що саме благими намірами вимощена дорога до пекла.
Пане Президенте! Насмілюсь нагадати наступне ваше твердження, яке повністю поділяю: «У моєму розумінні вчитель — це стратегічно найважливіша для держави професія. Бо психологічний і моральний стан людини, її здоров'я залежать перш за все від її освіти, знань і соціальної активності». Звертаюся до вас як віруюча людина до віруючої, як педагог до сина батьків-педагогів, як вільний громадянин до обраного вільними голосами Президента з проханням і вимогою вжити необхідних заходів для припинення у самому зародку негативних процесів і явищ, що несуть потенційну загрозу освіті, науці, культурі, демократії, правам і гідності Людини; суворо заборонити «польовим командирам» перебирати на себе функції тіньової влади, перетворюватись у «вершителів доль» Людей. Обіцяю: якщо вчинятиметься тиск (знизу чи зверху) на ректора Кам'янець-Подільського університету, лунатимуть погрози його звільнення з посади (на нещодавно проведених зборах трудового колективу ВНЗ його дії як керівника навчального закладу знайшли повну підтримку), одягну знов оранжевий шарф, вийду на Майдан і звернуся із закликом до колективу університету (а він узяв найактивнішу участь у революційних подіях; вчена рада вже 26 листопада виключно демократичним шляхом прийняла ухвалу визнати владу Комітету національного порятунку України й приєднатися до Всеукраїнського політичного страйку, копію якої подаю як додаток до листа), усіх громадян міста розпочати акцію протесту проти примар «хунвейбінізму», проти зневажання ідеалів помаранчевої революції. Зроблю це тому, що, взявши у ній участь, відчув себе Громадянином; хочу мати моральне право дивитися в очі своїх колег, студентів і просто співрозмовників; дорожу своєю честю й надзвичайно хочу, щоб в Україні почалася реалізація проголошеного вами фундаментального програмного положення: «Я не дозволю принижувати людську гідність».
|
