|
Версия для печати
Отже, у сучасному значенні люстрація — це політична форма легітимізації будь-якого нового державного режиму, до речі, не тільки демократичного, але й тоталітарного.
Люстрація (походить від латинського "Іustratio», тобто «очищення») після помаранчевої революції в Україні видається ледь не панацеєю від усіх наших бід.
От і народні депутати України В.Червоній, А.Шкіль та С.Олексі юк 1 лютого 2005 р. внесли проект закону «Про люстрацію», відповідно до статті 1 якого «під люстрацією розуміється процес, спрямований на встановлення відповідності правді свідчень громадян України, які претендують на керівні посади... про непричетність до фальсифікації виборів Президента України 2004 року, свідомої і таємної співпраці з оперативними працівниками колишнього КДБ СРСР, а з 1991 року зі спецслужбами інших держав в якості таємного інформатора чи помічника в оперативному отриманні інформації». Та, вочевидь, автори законопроекту не розуміють, що відповідність правді будь-яких свідчень громадян правовому регулюванню не підлягає взагалі, оскільки правда не є юридичною категорією, а належить, радше, до компетенції Господа Бога. Також дивно читати в законопроекті такі, не визначені жодним нормативним документом, терміни, як «фальсифікація виборів» чи «керівна посада», оскільки побутове тлумачення цих слів не може дати відповіді на най простіші юридичні питання. Наприклад, чи можна вважати людину причетною до фальсифікації виборів, якщо вона агітувала сусідів у день виборів? Або чи має проходити процедуру люстрації особа, що претендує на «керівну посаду» старшого двірника?
До того ж незрозуміле, чому на «відповідність правді» мають перевірятися свідчення громадян, які могли бути причетними до фальсифікації лише ви борів Президента України 2004 року. А ті, хто фальсифікував вибори народних депутатів 2002 року або вибори Президента 1999 року, що, можуть і надалі обіймати «керівні посади»? І до чого тут співпраця зі спецслужбами інших дер жав, якщо державна зрада, як і певні порушення виборчого законодавства, становлять склад кримінального злочину й мають каратися відповідно до норм Кримінального кодексу України?
Для проведення люстрації законопроектом пропонується створювати в кожній області «комісії з люстрації» у складі семи осіб. За яким принципом будуть формуватися ці комісії і яким фаховим критеріям мають відповідати її члени, автори законопроекту, на жаль, не вказали. Також невідомо, за якою процедурою в цих комісіях мають «люструватися» кандидати на «керівні посади», хто буде встановлювати «правду», в який спосіб, на підставі яких доказів і за якими критеріями.
Законопроект не передбачає і дотримання найелементарніших прав та свобод громадян. Зокрема автори новації забули про право громадян на захист, про неприпустимість використання незаконно одержаних доказів, про механізм оскарження вердикту комісії тощо.
Хоча якби розробники зазначеного законопроеку, перед тим як пропонувати його колегам по парламенту, розібралися, що становить собою люстрація й коли вона застосовується, то, можливо, вони не стали б витрачати час на вигадування «комісій з люстрації», натомість зажадавши заслухати генерального прокурора з питань вжиття заходів прокурорського реагування до корупціонерів, шпигунів та порушників виборчого законодавства.
Почнемо з дефініцій.
У часи Давнього Риму люстрацією називали сукупність релігійних обрядів, пов'язаних з уявленням про очищувальну силу магічних ритуалів. Пізніше, у середні віки, цим терміном позначали ревізію королівських володінь з метою впорядкування доходів казни й забезпечення коштів на утримання армії. Згодом люстрацією стало йменуватися будь-яке визначення доходів з нерухомого майна. Але зовсім нового забарвлення це старе слово набуло після краху комуністичних режимів у країнах Східної Європи, в ряді яких було прийнято люстраційні закони, що обмежили доступ до державної служби колишнім активістам компартій та добровільним помічникам спецслужб.
Словник сучасних політичних понять і термінів визначає люстрацію як законодавчі заходи й практику недопущення до апарату управління, державних установ і у заклади освіти осіб, неугодних правлячим колам за політичними, релігійними або іншими мотивами. Отже, у сучасному значенні люстрація — це політична форма легітимізації будь-якого нового державного режиму, до речі, не тільки демократичного, але й тоталітарного. По суті, це моральні й професійні проскрипції, тобто певні обмеження в правах громадян, не за правовою ознакою (тобто не за порушення законів), а за політичними, релігійними чи ідеологічними критеріями.
Отже, зміна не просто влади чи владних еліт, а саме системи влади є першою передумовою для запровадження люстрації. Другою передумовою є чистота людей, що проходять процедуру люстрації, перед законом. Тобто люстраційні обмеження можуть поширюватися лише на громадян, які порушення законів не вчиняли й тим більше не скоювали жодного злочину. Бо в протилежному випадку має йтися не про люстрацію, а про кримінальну відповідальність. При цьому може бути ситуація, коли після зміни державного ладу певні діяння (наприклад — перебування в лавах тієї чи іншої партії або співпраця зі спецслужбами колишнього режиму), що раніше не вважалися злочином, підпадатимуть під дію нового кримінального кодексу. Але оскільки закони, які погіршують становище громадян, не мають зворотної сили, люди, що раніше вчиняли такі діяння, відповідати за їх вчинення не можуть.
Інше питання, що зміна системи влади, як правило, тягне за собою й зміну моральних поглядів у суспільстві, внаслідок чого ті людські вчинки, які раніше здавалися цілком нормальними, стали за нових умов вважатися несумісними з виконанням певних державних чи громадських обов'язків. Тому нова влада нерідко запроваджує певні обмеження при прийомі на державну службу виходячи з тих міркувань, що людина, сформована як особистість за умов служіння колишньому режиму, буде не здатна професійно виконувати певні державні чи громадські функції за нових умов. Для того щоб ці обмеження йменувалися «люстрацією», треба додати третю передумову для її запровадження в демократичному суспільстві — функціонування правової держави. Бо інакше це буде не «люстрація», а «полювання на відьом».
Таким чином, люстраційне законодавство в демократичному суспільстві виконує функцію морального сита, яке застосовується при кадровому доборі державних службовців та певної категорії громадських діячів за умови функціонування інститутів правової держави після зміни системи влади.
Від теорії — до практики.
Окремо треба наголосити, що люстрація є явищем, яке малосумісне з принципом верховенства закону. Широкомасштабна люстрація в сучасному розумінні цього слова була вперше застосована в повоєнній Німеччині в межах програми денацифікації. Потреба в її застосуванні полягала в тому, що і лідери, і рядові члени фашистської партії діяли, як правило, в межах чинних на той момент законів і піддати їх кримінальному переслідуванню на законних підставах було неможливо. Інша річ, що ті закони були несумісними з загальноприйнятими нормами людської моралі. Нюрнберзький трибунал, який організували країни-переможці над керманичами третього рейху, не був судом у звичайному розумінні цього слова, оскільки в обвинуваченні не йшлося про порушення підсудними конкретних правових норм. Тому фашистських ватажків було покарано не за кримінальні злочини, а за порушення правил моралі, які жодним законом не передбачені.
Після того відбулося кілька так званих малих нюрнберзьких процесів, де на лаві підсудних опинилися, зокрема, й судді, провина яких полягала в тому, що вони неухильно дотримувалися букви фашистських законів, тобто сумлінно виконували свої посадові обов'язки. А от активістів фашистської партії низової ланки не судили взагалі, обмежившись запровадженням у Німеччині заборони обіймати певні посади за ідеологічною ознакою.
Зрозуміло, що подібна практика обмежень прав громадян через порушення ними моральних настанов та сповідування певних політичних ідей не зовсім узгоджується з Декларацією прав та свобод людини. Одначе доки йшлося про переслідування членів фашистських організацій, над цим замислювалися мало. Інша річ — коли люстрацію вирішили запровадити в країнах Східної Європи на початку 90-х років минулого століття щодо колишніх інформаторів спецслужб та функціонерів компартій.
Проблема виникла через те, що люстрація може застосовуватися без значних обмежень прав і свобод лише в суспільстві, що має достатньо високий рівень правосвідомості своїх громадян. У тих країнах, де впродовж тривалого часу замість принципу верховенства закону сповідувався принцип «соціалістичної законності», правосвідомість виявилася настільки розмитою, що люстрація перетворилася лише на зведення політичних рахунків серед невеликого прошарку претендентів на найвищі державні посади без жодних позитивних наслідків для суспільства в цілому.
Люстрація чи законність?
Спробуймо подивитися на ситуацію, що є нині в Україні, через призму трьох наведених вище передумов запровадження люстрації. У результаті президентських виборів 2004 року в Україні не відбулося зміни ні системи державної влади, ні правової системи, ні суспільних поглядів на мораль і моральність. Ті діяння, які вважалися злочинами за часів режиму Кучми, лишаються такими й нині, і навпаки. Ті вчинки, що вважаються в суспільстві ганебними після інавгурації нового Президента, не мали громадського схвалення й задовго до того. Те, що коїли керманичі колишнього режиму, цілком охоплюється чинним на той момент Кримінальним кодексом і всі розмови про люстрацію виглядають лише як спосіб уникнути кримінальної відповідальності за конкретні кримінальні злочини. І врешті-решт Україна не є правовою державою, а тому люстраційні суди або «комісії з люстрації», якщо їх запровадити, будуть працювати з такою ж ефективністю, як і суди загальні. Хіба що хабарі будуть більшими з огляду на заможність тих, хто має «люструватися» перед призначенням на високу державну посаду.
Тому досить дивними виглядають пропозиції авторів проекту закону «Про люстрацію» обмежити доступ до «керівних посад» особам, які виявилися причетними до фальсифікації виборів Президента України. Якщо під фальсифікацією вважати перешкоджання здійсненню виборчого права, неправомірне використання виборчих бюлетенів чи підлог виборчих документів і порушення таємниці голосування, то подібні дії становлять склад злочинів, передбачених статтями 157, 158 і 159 Кримінального кодексу України відповідно. Але в такому випадку має йтися про необхідність притягнення злочинців до кримінальної відповідальності, а не про заборону обіймати певні посади. Також незрозуміле, чому автори законопроекту пропонують заборонити обіймати «керівні посади» лише тим, хто вчинив саме ці злочини, й нічого не кажуть про вбивць, крадіїв, порушників систем зв'язку чи неплатників аліментів.
Якщо ж під терміном «фальсифікація» в проекті закону ховається щось не передбачене чинним Кримінальним кодексом, то треба було цей термін для початку розтлумачити та пояснити, чому народні депутати витрачають час на вигадування малозрозумілих новацій замість того, щоб поставити питання про притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто нахабно ґвалтував виборче законодавство під час останніх президентських перегонів.
Теж саме стосується й співробітництва зі спецслужбами іноземних держав. Таке співробітництво становить склад кримінального злочину («державна зрада» — стаття 111 КК України), й осіб, причетних до такого співробітництва, треба не від державних посад відсторонювати, а порушувати проти них кримінальні справи, пред'являти обвинувачення й судити.
А пропозиція авторів законопроекту провести люстрацію громадян, які співробітничали зі спецслужбами Радянського Союзу в ті часи, коли Україна була його складовою, була б доречною років 14 тому. Та й то лише за умови, якби Україна мала доступ до архівів колишнього Комітету державної безпеки при Раді міністрів СРСР.
Підсумовуючи, є підстави вважати, що зараз Україні потрібні не люстрацій-ні закони, а ефективно працюючі правоохоронні органи та незалежна від інших гілок влади судова система, які могли б ефективно переслідувати осіб, що вчинили злочини, зокрема ті, про які по суті йдеться в проекті закону «Про люстрацію». Бо люстрація, тобто професійні обмеження за моральними чи політичними критеріями, не може підмінювати принцип верховенства закону з двома його невід'ємними складовими — принципом рівності всіх громадян перед законом і принципом невідворотності покарання за вчинені злочини. Лише покаравши в судовому порядку згідно з нормами кримінального судочинства всіх тих, хто ґвалтував законність впродовж останніх десяти років, можна ставити питання про перехід на більш високий щабель очищення суспільства. Тобто вести мову про люстрацію за моральними критеріями.
|
