|
Версия для печати
Хтось із великих сказав, що справжня свобода — це не тільки привілей користуватися свободою власною, а й не нехтувати свободою інших. На жаль, у прихильників "месії", незважаючи на всі їхні запевнення про вірність демократії, така теза не популярна.
Мені теж довелося стати однією з жертв "полювання на відьом", розв`язаного "нашистами". Причому не десь у Львові, а тут, у Криму, одному з бастіонів протистояння оранжево-коричневій чумі.
Цькування, або, якщо правильно говорити, "полювання на відьом" уже почалися — я вже став звикати до дріб`язкових прискіпувань, до того, що мої матеріали валяються десь у столі редактора, а потім слухати висловлювання про те, що мало пишу й у мене мало публікацій. Схоже, "накрилося" і навчання на факультеті редагування та видавничої справи в одному з університетів, куди направляла мене саме мій шеф.
Ми на власні очі змогли переконатися: коли "оранжеві" говорять, що "свободу не спинити", вони мають на увазі свободу для себе. За іншими право на відкрите вираження своєї громадянської позиції вони не визнають.
Півтора місяці вся Україна напружено стежила за подіями на майдані. Те, що з непорозуміння називають "революцією orange", нікого не залишило байдужим. Одні, обвішані стрічечками отруйно жовтого кольору, горланячи "Так! Ющенко!", розчулено слухали новоявленого "месію", якому таки вдалося прорватися у владу. Не виграти вибори, а саме прорватися (примітне, що автор "оранжевої" "Української правди" свій матеріал з коментарем підсумків переголосування другого туру так і озаглавив — "Прорвалися!"). Інші, в тому числі й я, з неприхованою тривогою спостерігали за "оранжевою" свистопляскою, їх не могли обдурити псевдодемократичні гасла на кшталт "Свободу не спинити". І, як виявилося, ця частина наших співгромадян — половина населення України — у своїх побоюваннях мала рацію.
Хтось із великих сказав, що справжня свобода — це не тільки привілей користуватися свободою власною, а й не нехтувати свободою інших. На жаль, у прихильників "месії", незважаючи на всі їхні запевнення про вірність демократії, така теза не популярна.
Мені теж довелося стати однією з жертв "полювання на відьом", розв`язаного "нашистами". Причому не десь у Львові, а тут, у Криму, одному з бастіонів протистояння оранжево-коричневій чумі. Важко повірити, але це так. Річ у тім, що я, завідуючий аграрно-промисловим відділом джанкойської міськрайонної громадсько-політичної газети "Заря Присивашья", усі свої тридцять років дотримувався лівих переконань. Я - член Компартії України, редагую партійну газету "Правда Присивашья", а недавно очолив створену в Джанкої організацію Всеукраїнського об`єднання "Спадкоємці Богдана Хмельницького". Свого різкого неприйняття "нашизму" я не приховував ніколи. І все було б добре, якби мій редактор Надія Євсєєва, котра донедавна очолювала проурядову партію "Жінки за майбутнє", раптом не перефарбувалася в "оранжевий" колір. Напевне, прозріння найшло. Не приховую, мені не подобається Валерія Новодворська, однак віддаю належне її вмінню висловлюватися жорстко й афористично. Отож, свого часу з приводу подібних людей вона сказала: "Прозріння — це коли відмовляються від своїх переконань на шкоду собі. А коли змінюють переконання з вигодою для себе — це шкурництво".
Перший конфлікт із шефом виник наприкінці жовтня, коли я обурився неприкритою пронашистською позицією нашої газети і її тижневого додатка — газети "Заряжай". Причому йшлося не про передвиборні платні публікації, а саме про позицію редакції, коли без схвалення колективу, співзасновників — міської та районної Рад — публікуються матеріали мого колеги, де той, розповідаючи про свою поїздку на майдан і участь у блокуванні, адміністративних установ, запевняє, що саме там, на майдані, "народжуються патріоти" (нібито до цього у нас спостерігався дефіцит людей, які люблять свою батьківщину!), і в той же час допускалися висловлювання, які применшують особистість Януковича. Я, звичайно, не палкий прихильник Віктора Януковича, але я знаю одне; журналіст має бути об`єктивний — подаєш одну позицію, подавай і другу. Забігаючи наперед, скажу, що такі "оранжеві" публікації викликали справжній потік гнівних листів і дзвінків наших читачів, а газета втратила кілька сотень передплатників.
Мій демарш став наслідком того, що мене вирішили відправити на Майдан Незалежності — на "перевиховання". Ініціатори поїздки вважали, що з Києва я повернуся іншим, "оранжевим". На майдані я побачив те, що Тарас Чорновіл зараз називає "прагматичним фашизмом". Там була не тільки жовторота юнь, котра абсолютно легально "злиняла" з лекцій, щоб на площі попити пива, пообніматися зі знайомою дівчиною із сусіднього потоку і послухати стильну музику. Там були й бойовики. З хлопцями з "Тризуба Степана Бандери", УНА-УНСО та меджлісу, багато з яких мають досвід війни проти росіян у Чечні, Абхазії, Південній Осетії, мені довелося прожити в Будинку офіцерів три дні.
Саме вони, а не студенти-жовторотики стояли в бушлатах, касках і зі щитами біля адміністрації президента і будинку Кабміну, блокуючи їх роботу. Як я переконався,
любов`ю до Сходу ці західноукраїнські емісари не відзначалися. Антиросійські настрої — звичайне явище для цієї публіки. У наметовому містечку довелося бачити таблички "Бандерштаб", "Смерть москалям!". Активісти "оранжевих" роздавали перехожим газетку "Революція". Одні заголовки чого варті: "Рильце Москви в пушку", "Комуністів бити будете?". До речі, в останній статті уточнюється: не будемо. Поки що!
Тут же, до речі, в епіцентрі "оранжевої" революції, довелося побачити і львівську газету "Поступ" за 20 жовтня. Привернула увагу в ній стаття якогось Михайла Мишкала під заголовком "Колонізатори", в якій цей галицький "патріот наводить сім тез на доказ того, що все в Україні "буде гаразд", якщо наша країна стане колонією США. Про нас же, жителів східних та південних регіонів, цей "нашист" пише: "Там живуть зіпсовані, русифіковані українці. Вони довго були колонією Москви, але ми допоможемо їм позбутися пережитків колоніального минулого". Як нам "допоможуть", я зрозумів на майдані,
Коли якийсь львівський соліст, збуджуючи "оранжеву" юрбу, виконав пісню: "Ми будемо карати, ще і різати ножем..." І тоді я, і українець, і кримчанин, твердо переконався в тому, що зараз для України найактуальнішими повинні бути два гасла — ленінське "Батьківщина в небезпеці!" й іспанських республіканців "Вони не пройдуть!"
На жаль, своїми тривожними враженнями з читачами своєї газети я поділитися не зміг — мені відкритим текстом сказали, що передвиборні статті повинні бути кимось оплачеш. Хоча, чорт забирай, яка там передвиборна кампанія — адже це репортаж журналіста! Втім, що дозволено Юпітеру, не дозволене бику... І тоді про побачене я розповів на масовому мітингу, організованому в Джанкої багатьма політичними силами, які вирішили протистояти "оранжевому" фашизму. Реакція редактора була бурхливою —звучали обвинувачення, що на мітинг я пішов, самовільно залишивши робоче місце (хоча біля мікрофона я стояв під час своєї обідньої перерви, що можуть підтвердити кілька тисяч чоловік), і навіть твердо-на-твердо вказувалося: сидіти за своїм робочим столом, не залишаючи його навіть на перекур. Це був другий конфлікт із шефом. За ним — третій, четвертий... І зараз мені вже відкритим текстом у присутності колег (багато хто з яких, дивлячись на редактора, начепили оранжеві шарфики) заявляється, що я ворог і коли не "пооранжевію", то колектив, мовляв, зі мною розпрощається. Цькування, або, якщо правильно говорити, "полювання на відьом" уже почалися — я вже став звикати до дріб`язкових прискіпувань, до того, що мої матеріали валяються десь у столі редактора, а потім слухати висловлювання про те, що мало пишу й у мене мало публікацій. Схоже, "накрилося" і навчання на факультеті редагування та видавничої справи в одному з університетів, куди направляла мене саме мій шеф. І образливо, що таке ставлення доводиться відчувати від людини, якій вірив, якій допомагав у тяжку хвилину. Але вибори все змінили. Свого часу відомий вчений Сергій Кара-Мурза висунув тезу про "молекулярну громадянську війну". Минулі вибори підтвердили його ідею, вони розкололи не тільки країну, а й колективи та сім`ї, показавши, як говорив перший і останній президент СРСР, "хто є ху". Але, мабуть, найголовніший їх підсумок у тому, що ми на власні очі змогли переконатися: коли "оранжеві" говорять, що "свободу не спинити", вони мають на увазі свободу для себе. За іншими право на відкрите вираження своєї громадянської позиції вони не визнають.
|
